Таємниця Стоунхенджа розкрита: хто насправді перевозив камені?

Результати нового наукового аналізу засвідчили, що масивні кам’яні елементи Стоунхенджа були доставлені на південь Англії не природними льодовиковими процесами, а виключно зусиллями людей. Таким чином, багаторічна гіпотеза про те, що мегаліти потрапили на Солсберійську рівнину внаслідок руху льодовиків у період останнього зледеніння, не знайшла підтвердження.

Протягом тривалого часу в науковому середовищі переважала думка, що так звані блакитні камені Стоунхенджа були переміщені льодовиками з території Уельсу або навіть з північніших регіонів Британських островів. Ці камені вирізняються характерним забарвленням і становлять важливу частину мегалітної конструкції. Однак сучасні методи аналізу геологічних матеріалів дозволили перевірити цю теорію на основі фактичних даних.

Дослідження мінералів, знайдених у річкових відкладах навколо Стоунхенджа, показало, що льодовикові маси під час останнього льодовикового періоду не досягали півдня Англії. Це означає, що природний механізм перенесення каменів льодовиками в цьому регіоні був відсутній. Відповідно, версія про льодовикове походження мегалітів не відповідає геологічній картині місцевості.

Натомість отримані дані свідчать, що камені були навмисно доставлені людьми з інших частин Великої Британії. Встановлено, що більшість блакитних каменів походять з пагорбів Преселі, розташованих у західному Уельсі. Відстань між цим районом та Солсберійською рівниною перевищує 200 кілометрів, що вказує на організоване транспортування значної кількості важкого каменю.

Окрему увагу дослідники приділили Вівтарному каменю — найбільшому з елементів монументу. Аналіз показав, що його геологічне походження пов’язане з північною Англією або територією сучасної Шотландії. Відстань від цих регіонів до Стоунхенджа перевищує 500 кілометрів, що робить його транспортування ще складнішим з технічної точки зору. Для переміщення такого масивного об’єкта, ймовірно, застосовувалися водні шляхи або інші доступні на той час способи транспортування.

Для перевірки гіпотези про льодовикове перенесення вчені використали методи датування мікроскопічних мінералів, зокрема циркону та апатиту, вилучених з річкових наносів поблизу пам’ятки. Вік циркону становив від 1,1 до 1,7 мільярда років, що відповідає геологічним породам південної Англії, сформованим задовго до останнього зледеніння.

Крім того, апатит із цих же відкладів мав вік близько 60 мільйонів років, що узгоджується з періодом, коли ця територія перебувала під мілководним морем. Сукупність цих даних підтверджує відсутність слідів перенесення кам’яного матеріалу льодовиками з віддалених регіонів.

Отримані результати дозволяють дійти висновку, що всі основні камені Стоунхенджа були відібрані, перевезені та встановлені в результаті цілеспрямованої діяльності людей. Це свідчить про високий рівень організації та наявність ефективних технологічних рішень у доісторичний період. Нові факти суттєво змінюють уявлення про процес створення цього мегалітного комплексу та підкреслюють роль людського чинника в його будівництві.