"Чому Україна не знищує російські ракетоносці в небі: розкрито причини"

На цей момент Україна не має у своєму розпорядженні повноцінних та ефективних засобів для знищення російських стратегічних ракетоносців безпосередньо в повітрі. Саме ці літаки систематично здійснюють пуски крилатих ракет по об’єктах енергетичної інфраструктури України, використовуючи для цього повітряний простір над районами Саратова та Каспійського моря. Водночас не виключається, що певні розробки або рішення у цьому напрямку можуть здійснюватися в умовах повної закритості та не розголошуються з міркувань безпеки.

У військовій історії вже існували приклади систем, здатних уражати стратегічні бомбардувальники на надвеликих дистанціях. Зокрема, у період холодної війни на озброєнні США та Канади перебували зенітні ракети CIM-10 Bomarc, які експлуатувалися з 1959 по 1972 рік. У деяких версіях ці ракети могли діяти на відстані до 800 кілометрів, що дозволяло перехоплювати радянські літаки типу Ту-95 ще на підльоті.

Конструкція цих ракет була вкрай масивною: довжина перевищувала 13 метрів, а загальна маса складала понад 7 тонн. Ключовим елементом була ядерна бойова частина, оскільки технологічний рівень того часу не забезпечував достатньої точності для кінетичного ураження цілі на такій дальності. Пізніше Сполучені Штати відмовилися від використання подібних систем після завершення епохи вільнопадаючих ядерних бомб та переходу СРСР до застосування міжконтинентальних і крилатих ядерних ракет, запуск яких уже не потребував безпосередньої участі бомбардувальників.

Попри це, концепція далекобійних зенітних ракет не була остаточно відкинута. Зокрема, Китай декларує наміри до 2050 року створити власну зенітну ракету з дальністю ураження до 2000 кілометрів, що свідчить про актуальність таких рішень у сучасних умовах.

У межах повномасштабної війни вже зафіксовано два успішні приклади ураження російських ракетоносців на значній відстані. Першим випадком стало застосування радянських зенітних ракет С-200, за допомогою яких у квітні 2024 року був збитий бомбардувальник Ту-22М3 над територією Ставропольського краю Російської Федерації. При цьому зазначається, що такі ракети могли надійти від Польщі, оскільки на той момент вони залишалися на озброєнні лише у цієї країни та Болгарії.

Другим прикладом стала операція під кодовою назвою «Павутина», яка мала характер спеціальної операції та не була класичним перехопленням літака засобами протиповітряної оборони. Обидва ці епізоди засвідчили можливість застосування нестандартних та асиметричних підходів для ураження російських ракетоносців.

Разом із тим наголошується, що створення подібних рішень потребує значного часу та ресурсів. Зокрема, підготовка операції «Павутина» тривала близько двох років, що демонструє: ефективні механізми боротьби зі стратегічною авіацією противника не з’являються миттєво і вимагають тривалої, ретельно спланованої роботи.